По хлібним крихтам і лушпинні від насіння

4

У нашій країні домогтися чого-небудь від оточуючих — завдання найчастіше незЕкшн сненне. Здавалося б, самі елементарні прохання виконуються з величезним трудом і після стусана. Так і виходить у підсумку зовсім не те, що потрібно.

В черговий раз я В цьому переконався, намагаючись відшукати корпус інституту, який мені кров з носу необхідно було потрапити. Перше, чого мені довелося здивуватись, це примірне його місцезнаходження. Здавалося б, головний інститут міста, а розташовується в самій дупі. Ну та Бог з ним. Справа в тому, що практично кожного, кого я просив хоч натякнути, де знаходиться ця загадкова Грозненській, 11, мені хотілося докласти про близстоящий ліхтарний стовп. Ні, люди поводилися доброзичливо, були налаштовані поговорити і взагалі намагалися мені хоч якось допомогти. Біда в тому, що вони намагалися допомогти чим завгодно, але не в пошуках потрібного будинку. Я в паніці метався по району, опитуючи бабусь і матусь з колясками, але у відповідь отримував завжди щось незрозуміле, в кращому випадку — «на Жаль, не знаю».

— Здрастуйте, чи не підкажете, де Грозненській, 11?
— Що?
— Не підкажете, де Грозненській, 11?
— Грозненській?
— Так, Грозненській, 11.
— Ні, не знаю я, скільки час.

— Здрастуйте, не знаєте, де тут Грозненській, 11?
— Так-так, знаю, у мене там ще живе онука.
— Де вона?
— Онучка? Так на Грозненської ж.
— Ні, сама вулиця де?
— А, так там у мене багато рідні живе: брат он там оселився недавно…
— Де ця вулиця?!
— Яка?
— Де ваша внучка з братом живе!
— А вам навіщо?

Пішов під розповідь про життя решті бабкіної рідні.

Зустрів ще з два десятка таких же кадрів. Зустрів навіть «чітких пацанчиків», які, втім, виявилися не набагато освічені бабусь.

— Е, ті че тут нада?
— Грозненському, 11 шукаю.
— А-а, зрозуміла.

Після нетривалої паузи пацанчик несподівано простягнув мені пакетик:

— Сэмак хочеш?

Спасибі вам, дорогі хлопці, тепер я не здохну з голоду в найближчі дві години марних пошуків необхідного будівлі.